Я ДИХАВ МОРЕМ…

ГУРЗУФ

Я дихав морем, а воно брикалося і гралось,
То знов кудись мене несло і все йому замало.
Я задивлявсь на Аюдаг, фігуру неповторну –
Воно ж – то хвилею в чоло, то ласкою пригорне…
Таке рухливе і живе, смішне і бірюзове,
То в губи поцілунок жде, то шурхіт, чи розмови…
То усмішка від виблиску – короткозорість з сонцем…
Розповісти так хоче щось, терпіть несила конче.
Порозумілися ми з ним і в штиль спокійнодухий,
В рожевій вранішній зорі – півтора бальні рухи
І коли шторм вже розізлив, і бризки полетіли –
Сміливо груди підставляв, вже загоріле тіло…
Я дихав морем, щоб колись – закрити очі й бачить
Його характер бунтівний… і радісний, неначе…
Діждатися побачення із рідною душею
І обійнятись, хоч й за рік з близькою серцю, з нею…

МАГІЯ РІДНОГО КРАЮ

Ця магія рідного краю
межею крізь серце ляга –
її я вже не подолаю,
душі нездоланна вага...

Вага? Може легкість, чи крила?
В обійми до нього завжди
З любов'ю вклонюсь. До могили
Я твій, моя земле,... зажди...

Без тебе я що? Лише вітер
без кореня і пуповин,
без слів Божих, навіть без літер,
де часу безмежного, плин...

А магія рідного краю
така притягальна, як сон...
Самі його не вибирають –
то Неба священний озон...